Сучасна поезія — Таня-Марія Литвинюк

0
609

Від автора: “Те, чого мені справді хочеться, – ділитися зі світом «чистою» творчістю. Може, саме тому у моїх віршах так багато річок і морів. Біля води легше дихається і швидше гояться рани. Те, чого мені справді хочеться, – глибини. Може, саме тому у моїх віршах так багато води солоної”.

ПРО НЕЇ

***
Що ти знаєш про неї? Ім’я і невпевнені рухи?
Їй щоночі сняться моря – і болять у тобі океани.
Чорно-біла любов її – клавіші фортепіано.
А сама вона схожа на зиму, душа її – грудень.

Що ти знаєш про неї? Погляд лякливого звіра?
Вся свобода її – сховатися в слові «назовсім».
А у неї до тебе сліпа, безкінечна довіра.
А у неї до тебе лірика, схожа на осінь.

І коли їй у ребра впираються безліч маршрутів,
і коли всі дороги залазять до неї під шкіру,
вона молить про те, щоб ти цілував її тіло,
вона хоче собою твої перехрестя відчути.

Що ти знаєш про неї? Коли починається відстань,
вона все залишає – доросла, неначе утома.
А душа її чиста, неначе вечірня розмова,
ніби музика вітру.

***
Так стається, що їй випадає палити мости.

Бог у неї спеку і сталь помістив,
і коли бракне кисню,
вона згадує мамине: «Донечко, перерости» –
повертатися пізно.

Їй здається, що тісно і нікуди далі рости,
що життя – божевільня або монастир,
що немає ні віри, ні сенсу, ні сил,
тільки тризна.

Вона звикла ділитися на голоси:
розуміти важливе, шукати у всьому плюси,
і казати, що небо над нею висить
завжди чисте.

Та коли в ній стрічаються Батько і Син,
вона просить, щоб Батько її захистив,
щоб простив винуватцям – і він їм, здається, простив,
як навмисно.

Вона вірить, що все було з тими і з тим,
бо дорога – це часом палити мости
й розсипати намисто…

***
Жодна самотність не має з нею нічого спільного.
Там, де безліч пунктирів, вона починалась суцільною.
Але часом здавалось, що небо втрачає синь.
І ставало все важче спину тримати рівною.

«Хто ці люди мені, звідки ці імена?
І чому їх відсутність для мене настільки складна?»
Вона звикла миритись з усім, що потрібно знести,
але часом здавалось, що рветься остання струна.

Їй боліло повітря, боліли моря і ліси,
фотознімки, дорожні розмітки, загублені сни.
Аби зрушити з місця вона докладала зусиль –
і дивився Творець, немов це і є глибина.

І мовчала вона, що вже заслужила весни.

м. К.

я по сходинках по міліметрах ближче
місто Кия люби нас на кілька дієзів більше
через вікна будинків на кілька облич щиріше
місто хіппі і хеппі доріг і важливих рішень

через вікна автівок бігборди прилавки люди
місто Київ люби нас на кілька бажань раніше
розмалюй наші дні наші будні яскравим графіті
посміхайся частіше облизуй потріскані губи

і коли мені буде “не дуже” стискай мою руку
говори мені щось голосами твоїх автостанцій
так щоб струмом по тілу від дотиків і від звуків
так щоб небо асфальтне одразу ж змінило тональність

через скло магазинів маршрутки метро перехожі
кольорові сережки шнурівки афіші на стінах
місто Кия ми чимось подібні чи навіть схожі
видихаю тебе – на кілька дієзів сильніше

***
Він хоче її як жінку.
З усіх жінок
вона йому найскладніша і найбезмежніша.
Любити її – це гратися у доміно.
І він її любить – бережно і обережно.

Він хоче її як жінку, як воду, але
боїться цієї прозорості, легкості, щирості,
боїться її зруйнувати чи вразити чимось,
і вчинки його не виказують головне.

Він звик до грубіших матерій. Тому коли
вона посміхається, він опускає обличчя.
І він би за нею пішов, та вона не кличе,
і він видихає: «Пливи, моя рибо, пливи…»

Між ними свобода, між ними така глибина,
що тільки молитись, мовчати, стояти у тиші.
Вона би його прийняла, але й він не кличе.
І їй залишається тільки вокзал залізничний

і далі пливти по морю, якого нема.

 автор: Таня-Марія Литвинюк ©