« Моя каблучка померла….» – Леся Мудрак

* * *
Дим-пере-дим
завис
на
гілці човна.
Вода задихнулася
на
веслі…
Знаєш, що:
йди ти…
на…
болотА-
– декодуй свій
зелений пін.
Там біснуватиметься
твоє
чортове щастя-
із року-
в чат.
Я, як Європа,
створю ЄС,
із твоїх
покинутих
дівчат….
І, як не дивно,
вже буде по…
повітря з розпачу
пити яд.
Я,
як тролейбус,
займаю в ДЕПО,
свій
перший
ряд.

* * *
( білий текст ЛМ)
Панчішка
дихала
холодом.
Її мережива-
шкірились…
Сніг,
до білого- звужений,
деревам
вправля
хребці.
Панчішка
мовчить промовисто:
язик-бо її- підвішений…
Знає, що знову-
самотні-
лінії на руці…
Лежить,
перев”язана
самістю,
бо хто ж
одягне
синтетику,
коли
мінус тридцять –
за Цельсієм…
( Христу і мені – тридцять три)
…згубила її
ще змолоду:
коли
не була
нареченою ….
Панчішка
цнотливо заздрила
тоді ще –
самій
собі……

( ОДА чи О! ДА серцю)

Подпишись на наш Telegram канал:

І
Троль тіла.
Ти ж
хо- ті-ла?!
троїстих траєкторій)))

Голова – тріщина…
ТРИ?
Ще?
На!

Звивин кураж…
Стоногий абордаж…
Зади-ха!-ю-сь…аж…
Барди – в ребрі.
Ребро – в музиці.
Ретро – в подушці
очі вибалушило – і –

не
заснуть!
Підпираю сон сірника-ми
а.. ми
підлогу Ви-стелили собою
кутом дев’яносто градусів…

Град?УСІ?!!!

ІІ
Байдужість і відчай –
кардіоцентричні…

Язичкова аорта
намуляла
сонну точку
сердечної дулі.

Що у серця –
і скепсис,
і коклюш…
доле,
запхнися…коком…

У столичний
вгорнися кокон,
щоб з кокаїном –
в акваріум –
в якому вже
мертва риба!

Відбитки води – бестіарій. А
риб’яче серце – дримба…

…Я виверну лоно ідишу –
Вмонтую в звізду два кола…

…Ніч бісектрисою ділить

кути…

Де – сама….

І –

ГОЛА…

Гола…

Гола…

ГООООООООЛЛЛЛ!


***

Мені байдуже
з ким ти спиш,
кого любиш
і
з ким живеш.
Мені- бай(!)
дуже!-
руни
не стануть
арканами
у тому приміщенні,
де-
стіни
кольору беж-
я –
ранена.
Ти знаєш,
що
навіть
споріднений
мазо-хізм-
вивершує нас
над двоокою драмою.
Стис мене в кулаці:
отак,
як монету,-
стис…
Аніма-
у кожному видисі-
“Не хочу тебе я..не…”…
у вдисі-
прихована екзистенція.
Жінки під тобою,
з очима
Клода Моне,
стеляться…
Кого любиш- люби
Любитиму
не
тебе….
-Любитимеш
нелюбов
до
тріснутих кахлів?
Серце,
загнане в стравохід,
як монахиня–
у Тибет….
Жахно….

* * *
Емоційна аварія.
Вірші-з війни.
Атака
мого особистого простору
випадковими тролями…
…А мені,
невідь-чом,
постукає в ніч
килим
легендарного Пастернака:
отой килим, на якому
він
підночовував…
Відкрию.
Килим закотиться.
РозгОрнеться манускриптом.
У середині нього –
голос
тогочасної
епіталами.
Він мені підморгнЕ-
і від того підлога
скрипне.
Притулятимусь вухами, серцем
і станом
до Ікара підлоги,
до коханця
моїх паркетів,
до м’якості ямочки,
частоти проміжної уяви…
Подумалось:
а Цвєтаєва…
ще- актуальна
у цім
проекті?))
Бо килим шарієтся.
І рота…на мене…
роззявив)))
О, Марино!!!О, діво!
….Немає й
Раїси ТроЯнкер,
і Марка Вовчка,
що
мовчала
за всіх мовчущих….
Які би килим поета
за секунду
усипали б ямбами,
і оповідками
про тілесність, кошти,
і кавову гущу))
А килим вже спить…
Він втомився від власних споминів.
Ніч засмагає в тЕмному
своєму
купальнику.
І знову війна….
Знову-я…
Емоційно-стомлена….
…Пастернак- на столику
в спальні…

* * * 
Нічого більшого:
тексТИль і
персики…
Життя складалось
із їх
округлостей…
…Хотіла бути
для тебе
першою
близо-
гУбоЮ,
близо-рУкою…
Ножем-повітря –
аби
зрікатися-
відріжу шмат його-
не вагаючись.
І тільки
поглядами
зіркА-ти-ми
вбиває насмерть
Авеля Каїн.
…Сосна- з-під шкіри-
голкАми вилізла-
мені- ін’єкцію-
кОби –
в дихалку
встромити вила
й
пере-
крити тим
кисень диптиха…
Нічого більшого:
любов,
уникнення…
Кісток відбитки-
з чужого черепа.
….Та як ті персики
спокійно
дихають….
і- не гниють…
в моїх резервах…

* * *
Жіноче…

Весільна сукня
ридала
бісером,
рюшами…
Само-
спалювалась
на
манекені…
Мені б у ній-
аж…
попелюшково!
Біле
ширилося б…
легенями:
легко так….
що і-
шрами-
-стразами.
І
корсети-
з очима
стяжок…
Коли
шкіра тканини-
разова….
-Сукне,
бачиш,
без лімфи-
тяжко….
Розріз часу
втискаю
в розміри…
Крій…покрій…
як-
кармічний
злочин…
-Будь моєю!-
звертаюсь
до сукні…
Вперше
бути
твоєю-
хочу….

* * *
Моя каблучка померла
на заспаній антресолі…
Влаштую тризну
ще й
за своєю
обручкою…
Їх вже хтось поховав…
(без істерик і болю)
Як у мультику про Буратіно-
“Золотий ключик”
Їх засиплять землею,
в надії,
що виросте злото…
Панахида- у церкві.
У мене-відкрита чакра.
Пов’язую голову
не хусткою, а-
колготком-
темним, але- прозорим,
як пара із чайника….
Йду поминати…
Спілкуюся із браслетом:
благаю,
щоб він не повісився
на
зап’ясті….
…Колами-кола-ми…
Ці кола, –
як внутрішнє Гетто,
в яке виселяють
недовідчуте щастя….

автор: Леся Мудрак ©