Сучасна українська поезія — Катерина Волошина

***
вона знає, очі — це пастка. і дивиться так,
ніби не помічає, що він загубився в її світах,
ніби цукор кришиться снігом у ніжні долоні,
а з них вилітає у всесвіт синій птах.

він знає, губи — це пастка. й цілує так,
щоб ні більше ні менше, рівно з нею у такт,
щоб м’яко і тепло торкатись тонкої шкіри,
і без казки цієї вона б не могла відтак.

вона каже: ти мені поясни,
чи таке буває, що цей світ весни
поглинає повністю, зупиняє дихання,
солодко-задушливий, затісний.
але ти не хочеш виринути з тої глибини.
його погляд лагідний і ясний
їй відповідає: все навколо сни.

Подпишись на наш Telegram канал:

***
літом і баба сердита на піч.
спека гамується лиш, коли ніч
стелеться сірою хусткою на
чотирикутну пляму вікна.

вздовж тротуарів і репаних стін
свіжістю тягнеться вітер до спин
тих, хто лише, коли сонце спить,
свій дістає налаштований спис,

лиє чорнило в тарілки снів
варевом терпким змішаних слів.
й там, де одвіку була діра,
творить поезію з тверді ребра.

душу свою, мов уламки із глин
трощить натхненням творчості млин.
й пише господь крізь місяця скло
те, чого досі іще не було.

***
заколисує хвилями лисими
сиве море знесилений світ
вечоріє за голими мисами
небо безліч планетних літ

скелі скиглять віками відчаєм
тільки тріщини з тріском нот
прополіскують сіллю за звичаєм
свій печерний пекельний рот

вітер м’яко цілує сосни
тілом теплим летить з висоти
ой, який же красивий ти, господи
ой, який же всесущий ти

***
дощить.
на море падають захмарені планети,
і в кожній краплі б’ється: де ти?
а відстань — щит
невидимим вологим плесом
ховає відповідь і ріже лезом,
блищить.

гроза
зливає небо й землю воєдино,
одвічно ігноруючи людину,
у ніч щеза.
ти залишаєшся передчуттям.
ти перед цим моїм життям
чи за..?

в пітьмі
складає звуки сила хвиль у такти.
то невід’ємним серця вітром так ти
кричиш в мені?
завзята і запекла суму пташка
тримає кігтем чорну гілку важко
у далині.

згорить
водою твердь надуманого часу.
не можемо не опинитись разом.
кори
розідране широке ластовиння.
мене від паростків і до коріння
бери.

лишай
поміж світами й сторінками книги.
ми в неіснуючій країні встигли
на край
ступити душами й гарячими тілами,
злетіти помислом і чистими ділами
у рай.

а потім,
за горизонт блакитний потяг
забрав розписані листи
де ти?

***
Ми одне одному — і спрага, і колодязь
Прозорої небесної води.
Знов летимо у відчаї туди,
Де ліпше полюбити, ніж боротись,
Де ліпше доторкнутися до сліз
Губами, пересохлими від жару,
Ніж порізно страждати від ударів
Важких залізних потяга коліс.
Де ліпше жити музикою долі,
Забувши про безглузді каяття,
Ніж тишею ввійти у небуття,
Зігравши посередні, сірі ролі.

автор: Катерина Волошина ©