Сучасна поезія — Таня-Марія Литвинюк

0
283

***
Ось тобі море – розгойдуй цю глибину.
Говори йому правду і вчись довіряти йому.
Ніби від цього залежить усе, що потому.
Ніби ці води чекали на тебе одну.

Говори йому все, мов не знала до того морів,
ніби все починається з моря, а ти – й поготів.
Видихай в нього втому – колами і через кому,
говори йому те, що нікому, і те, що кожному.

Ось тобі море – ось тобі глибина,
Ось тобі ще одна вічність – до самого дна,
Ось тобі справжня свобода – під небом настояна.
Ось тобі ніжність і пристрасть – і їх множина…

Ось тобі море – розгойдуй цю глибину.
Говори йому правду і вчись довіряти йому…

Життя занадто довге для однієї любові.
(Еріх Марія Ремарк, «Три товариші»)

Ми ж домовлялися, море, – не більше одного разу.
Не частіше, ніж влітку.
Море, ну ми ж домовлялися.
Як тобі вірити, море, ну що ж ти дражнишся,
що ж ти робиш зі мною, що ж ти мене не жалієш?

А якщо про свободу – то ось я тобі розхристана.
Ось – босоніж по сцені, а ось мені вітер в лице.
Я боюсь тебе, море, я ж просто не зможу вистоять.
Виростай з мене, рідне, для чого нам ці концерти.

Я така перелякана, море, така переповнена.
Ти хизуєшся хвилями – як нам тепер розмовляти?
А якщо я піддамся, то хто буде вірити клятвам?
Бережи береги мої, море.
Ми ж домовлялися.

ГОЛОСНІ

Так виходить, що все переходить на голосні. 
Я, здається, сьогодні плакала уві сні. 
Розкажи, де сміятись – 
давай цей момент перезнімемо.

Стільки дублів даремно, стільки священних блюзнірств. 
Розкажи, де мовчати, розкажи, у що мені вірити. 
Розкажи, скільки часу потрібно, щоб врешті розмити ці лінії, 
скільки снів перебачити, скільки іще перевтілень?

Розкажи мені, де ця найтонша межа, ця найтонша лірика, 
де ця точка опори і скільки нам доля відміряла?

Забуваю тобі розказати – тут білим по білому: 
білий сміх, білі вірші, і небо над нами побілене. 
Сняться сни чорно-білі, білі люди дороги міряють. 
І якщо про любов – я їх не люблю і не вірю їм.

Зачиняю себе на пробіли, на полюси. 
Забуваю тебе попросити мовою зрозумілою – 
обійми мене так, щоб я захотіла весни. 
Так, щоб я перестала плакати через сни. 
І давай щось змінимо.

***
Всі мелодії літа тобі – як смичок скрипалю.
Відчуваєш, що мріється легше, живеться чистіше.
Ти вдихаєш світанки синхронно зі словом «люблю».
Але треба перерва – і ти загортаєшся в тишу.

Всі дороги – до рими, слова – до святого Отця.
Відпускаєш усе і усіх, як ніхто і нікого.
Світ – по колу, овалу, по контуру твого лиця…
Розмальовуєш дні олівцями – аж небо проколюєш.

Десь внизу живота запече і відпустить – твій подив і страх.
Доростаєш до змін і до вміння триматись достойно.
Вже розгублена ніч обіймає тебе, як сестра.
Видихаєш свій спокій і мружиш повіки стомлені.

Все, що далі, – по вітру, по вірі, по мірі ваги…
Відчуваєш, що мріється легше, сміється щиріше.
Небо пише портрети всіх тих, хто тобі дорогий.
Але треба перерва – і ти загортаєшся в тишу.

***
Щастя моє – у дрібницях, дурницях, на стоптаних вулицях.
Хочеш – на воду дивися, малюй Венецію.
Навіть якщо усі мої замки розсиплються,
Щастя моє – це те, що ніколи не зміниться.
Щастя моє – це те, що зі мною залишиться.

автор: Таня-Марія Литвинюк ©