Сучасна українська поезія — Юрій Строкань

0
379

Їй ніколи не буде так добре

їй ніколи не буде так добре
як на цій побілілій фотці
де в долонях завмерло море
але сіль проступає досі
кішка злизує тягне спину
теплі лапи шкребуть підлогу
в ній не видасть ніщо людину
крім очей що благають бога

їй ніколи не буде так добре
як з тобою минулого літа
як з тобою холодним і мокрим
із яким вона завжди зігріта
кішка тягне до себе руки
кігті зчитують з ліній драми
і нарешті із стебла розпуки
паростками вилазять шрами

все навколо завмерло в хвилях
сонце чайки матраци діти
горизонт підчепив вітрила
і завис в моніторі літа
кішка носить у ліжко фотки
чашки ґудзики сни сотає
кішка бавиться ніби в чотки
а насправді тебе шукає

одягає себе відсутню
мов дитина на щось чекає
і в дотичну із містом кухню
робить крок і за мить зникає
ніби хвиля ковтнула обрій
ніби море втопило втому
їй ніколи не буде так добре
доки ти не вернешся додому

Все буде просто

все буде просто
це буде літо
я знаю точно
як вибухне голова
ти витреш руки
від стиглих вишень
і пожалкуєш
що ще жива

дахи шовковиці
прораб із рахова
приблудні сонечка
з сусідських стріх
застигнуть мріями
замруть агентами
і тінь накриє
усіх-усіх

це буде пристрасно
це буде болісно
крізь сік вишневий
крізь плескіт крил
сорок-плетух
немовлят-антонівок
вода у глечиках
задзвенить навкіл

немає сорому
немає господи
в квітучих затінках
рятівних шпарин
усе здіймається
роса на вигинах
торує річечці
океан глибин

мовчить на припічку
дитя замріяне
мовчить в криницях
повноводдя жмень
мовчить поштарка
паркан облизує
бурштин гарячий
витіка з вишень

це буде літо
в кишенях порожньо
з фруктових віт
опаде весна
і так невимушено
і так закохано
злетить і зникне
моя голова

Апостолове

Залиши мене тут, я збираю повітря як ягоди,
Повні жмені ковтків і футболка роздута як шар,
Ще секунда й апостол розкаже на вухо мустангові,
І срібляста кіннота потягне над містом ковша,

«Ти не любиш мене», – барабанять підковами коники,
«Ти не любиш мене», – позіхають неввічливо пси,
І блукаєш між колій, чужими віконними вогниками,
Підбираєш з вагонів уламки нічних голосів,

Я встромляю долоні у м’якуш вишневого дерева,
І хапаю за гриву налякане дике лоша,
Що ти хочеш від мене, за тисячі кроків попереду?
Де між м’ятих футболок у сумці лежить душа,

«Ти не любиш мене», – наче пісня поганого автора,
«Ти не любиш мене», – так зникає в тумані ріка,
Залиши мене тут, як зненацька зникають метафори,
На затертому аркуші після нічного дзвінка,

Тихе море зітхань витікає з вагонів на колії,
І апостол в погонах кермує баркас у степи,
Де незбираний хміль, неначе чумацькі магнолії,
Піднімає уверх загублені в полі серпи.

Божевілля

– Це божевілля, – її любити…
– Кричи, спокутуй, – у бога вільно.
(але ж ковтаєш її повітря
і ніби сильний?

ідеш у гори, ідеш за хлібом,
штовхаєш тіло на барикади,
а все що треба було, цим літом, –
не забувати:

що ти не вікінг, ковбой чи цезар,
ніхто не бачить в тобі пророка,
ти просто дійсно не вартий пекла,
не цього року)

– Це божевілля, це лівий берег,
Судак фалічний з життя минулого…
– (і так хотілось таких америк,
яких не було?

її немає в твоїх окопах
допоки сам не відчув присутність
її тривоги в її іконах
і запах сукні,

вона чекає від тебе слова,
вона чекає від тебе сина,
вона чекає хоч щось від тебе,
але не дива)

– Моя зупинка…
– Давай, щасливо

Коловорот

І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не заміж, а з цього кола,
Тут нікого не буде вдома.
Тільки довгі яскраві розповіді
Про моря, що безмежно донні,
Про міста на твоїх долонях,
Про знайомого наркобарона.
І ти голосно, белла, донна,
Процитуєш себе знайомим,
Тим, що кожного разу інші,
І за віком, і за районом,
Власне, колом.
Будуть ритми хитати човен,
Буде Рим або інший коханець,
Світ навколо пірне у танець,
Відібравши зненацька мову.
І під ранок, у колі знову,
Загортаючись в колискову,
Будеш соло.

І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не з потягу, а із себе,
Віскі буде тобі плацебо.
Ти кричатимеш просто неба,
Що нікого тобі не треба,
Що засуньте свої поради
Травень-місяць, листопад-зрадник,
Все одно не буває правди,
Скільки б ви не зідрали фарби,
Там, під фарбою, – барикади,
Сталь і кров між зелених стебел,
Все що треба.

Ніби тінь від горіха чи хмари,
Ніби день затулили маври,
Він сидітиме край дивана
І триматиме все в собі.
Він почує усі її стани,
Що пустельні вночі вокзали,
Як забула ключі у мами,
Мов заюзаний анекдот.
І, нарешті, зробивши видих,
Невимовно і хижо тихий,
Він затисне її в обіймах.
Він затисне її в обіймах.
Щоб за мить,
Ніби справжній вихор,
В ній почався коловорот.

автор: Юрій Строкань ©